|
|
Шуміло пожовкле листя, злітало на землю безшумно...
Краса неймовірна, ніби, але на душі так сумно...
Бо знов промайнуло літо, неначе його не було,
І знову чиєсь дитинство скінчилось, чи то відцвіло.
Вітер шумить, золотаву осінь на землю скидає,
І вже ніщо і ніколи юності нам не вертає.
Так підрости хотілось, на власні ноги стати...
Тільки вночі наснилася зовсім ще юна мати,
Ніжно обличчя гладила та колискову співала,
І тим своїм співом тихим біль у душі приспала...
Що ж, не журись, не треба – сумнівам краще спати.
От дійшла черга й до тебе власній дитині співати.
Тож золотава осінь гарна цьогоріч для тебе,
А сірі вицвівші очі, ніби осіннє небо.
В них вже не буде літа, весна до них не завітає.
Жаль, що друге дитинство в людях не розквітає...
О. Вишневська
|
